PinchukArtCentre презентує нові виставки «Радість» і «Не питаючи дозволу»

27 березня PinchukArtCentre представляє дві нові виставки — масштабний груповий проєкт «Радість», у якому українські та міжнародні художники й художниці досліджують одну з найважливіших емоцій, що надає нам сил у важкі часи, та експозицію Дослідницької платформи «Не питаючи дозволу», у фокусі якої роботи українських митців 2000-2010-х років, що працювали з темою тілесності.

«Радість» (27.03.2026 — 30.08.2026)

Куратор та кураторка: Бйорн Гельдхоф, артдиректор PinchukArtCentre, та Олександра Погребняк, кураторка PinchukArtCentre

Художниці та художники: Катерина Алійник, Леся Васильченко, Раян Ґандер, Таcіта Дін, Анна Звягінцева, Алевтина Кахідзе, Павло Ковач, Катя Лесів, Катерина Лисовенко, Ірина Лоскот, Сімоне Пост, Ашфіка Рахман, Деніел Тернер, Тамара Турлюн, Альваро Урбано, Роман Хімей та Ярема Малащук, Жуліан Шар’єр.

Герої та героїні інтерв’ю: Олександр Андрощук, Олександра Безсмертна, Ксеня «Буревій», Олексій Василюк, В’ячеслав Кайстро, Майя Москвич, Назар «Рейган», Алла Сенченко, Сергій Стратічук, Юлія «Фобія», Ксенія Шиян, Ярослав Ярошенко.

Виставка «Радість» постає з бажання почати розмову про те, що підтримує українців і українок сьогодні, наскільки різноманітною може бути радість в умовах війни, та як вона стає рушійною силою, що нас об’єднує, допомагає боротися, не втрачати свою особистість та жагу до життя.

Відправною точкою проєкту стали текстові свідчення, які зібрав український ветеран, морський піхотинець Гліб Стрижко. Він провів серію інтерв’ю з військовими, ветеранами та ветеранками ЗСУ, щоб дізнатися, що приносить їм радість зараз та як вони її відчувають. Їхні історії зрушують звичне сприйняття, вплітаючи фрагменти реальності в експозицію виставки. На тлі жорстокості нашого часу вони пропонують радість і її спільне переживання як сміливий прояв людяності. Архітекторка та художниця Богдана Косміна перетворила ці тексти на просторові об’єкти, які мають в експозиції не меншу вагу, ніж роботи запрошених митців та мисткинь.

Виставка запрошує у подорож артцентром, спонукає ставити запитання та показує різні види радості — як грайливе та щире захоплення, яке викликає інсталяція нідерландської художниці Сімоне Пост, створена з цукерок та маршмелоу, так і чутливу, щемку радість українського сьогодення в роботах Катерини Лисовенко, Катерини Алійник, Ірини Лоскот.

Алевтина Кахідзе створить тату-салон у стінах PinchukArtCentre, де запропонує можливість буквально «поселити радість під шкіру». Охочі матимуть змогу зробити татуювання за ескізами Алевтини Кахідзе, що дозволить зафіксувати важливий період життя та власну сміливість. Зображення, створені мисткинею, мають особливий зміст. Наприклад, один із ескізів показує квітку «Ломикамінь», що буквально проростає крізь камінь у кримському високогір’ї, і це тату стає символом незламного  спротиву та довгоочікуваного повернення.

Проєкт прагне нагадати про особливі моменти, які роблять нас живими та свідчать про нашу людяність навіть у найважчих обставинах, а також показати світовій спільноті, що радість сьогодні є опорою українського суспільства, і це унікальний досвід, який можна перейняти.

«Не питаючи дозволу» (27.03.2026 — 30.08.2026)

Кураторка: Дар’я Шевцова, кураторка Дослідницької платформи PinchukArtCentre 

Художники та художниці: Пьотр Армяновський, Євгенія Бєлорусець, Анатолій Бєлов, Мирослав Вайда, Данило Галкін, Анна Звягінцева, Тарас Каменной, Алевтина Кахідзе, Аліна Клейтман, Марія Куліковська, Саша Курмаз, Сергій Мельниченко, Микола Рідний, Леся Хоменко, група SOSкa

Виставка Дослідницької платформи «Не питаючи дозволу» об’єднала роботи українських художників і художниць, створені у період між двома революціями — з 2004 по 2014 рік, — у яких тіло постає інструментом самовизначення та спротиву. У час становлення громадянського суспільства на тлі глибоких політичних зрушень митці й мисткині починають активніше говорити про особисту й колективну відповідальність.

Художники та художниці випробовували силу мистецького жесту, виходячи в публічний простір — на площі й вулиці — після того, як протести переозначили його як місце вираження волі суспільства. Так, у перформансі «Скільки можна кричати?» Пьотр Армяновський перетворює власний голос і тіло на акт прямого спротиву, виступаючи проти зростання корупції та проросійських реформ президента Віктора Януковича, а Микола Рідний проводить акцію під Посольством Німеччини у Києві, вимагаючи спрощення бюрократичних процедур, повʼязаних із отриманням Шенгенської візи. Анна Звягінцева в роботі «Клітка» звертається до політичних зловживань юридичної системи, повʼязаних як із переслідуванням окремих художників і художниць, так і нерозслідуваними справами Майдану.

Митці та мисткині переосмислюють усталені уявлення про тіло, сформовані пострадянською мораллю, культурою та патріархальними цінностями. Руйнуючи стереотипи про «нормальне» тіло — привабливе, гетеронормативне й контрольоване — художники й художниці натомість звертаються до тіл реальних, вразливих і недосконалих. Леся Хоменко працює з повсякденним досвідом жіночої праці, Алевтина Кахідзе досліджує соціальні механізми формування ідентичності, тоді як Аліна Клейтман радикально переосмислює навʼязані жінкам стереотипи та кліше.

На відміну від покоління 1990-х, яке здебільшого зверталися до тілесності та сексуальності задля підриву усталених норм моралі, художники та художниці цього періоду вдавалися до осмисленого дослідження цих тем. У серії «Своя кімната» Євгенія Бєлорусець документує життя ЛГБТКІА+ та квір-сімей, в той час як «Найпорнографічніша книга у світі» Анатолія Бєлова відкриває простір для розмови про різні форми близькості та сексуального самовираження.

Виставка «Не питаючи дозволу» показує, як художники та художниці осмислювали тілесність, реагуючи на зміни в українському суспільстві, які відбулися під час Помаранчевої революції та Революції гідності. Відстоюючи рівні права та важливість особистих свобод, вони розширювали рамки сприйняття та створювали нові можливості для наступних поколінь українських митців та мисткинь. Цей період утвердив важливість обʼєнання в спільноти, що відкрило можливість безпосередньо впливати на політичні та соціальні процеси. Саме в таких горизонтальних зв’язках поступово формувалася сила громадянського суспільства. 

Тема мистецтва 2000-х років буде докладніше розкрита у майбутньому виданні «Мистецтво між двома революціями 2004–2014», над яким Дослідницька платформа працює протягом останнього року. Книга пропонує ширший погляд на цей період і розглядає його крізь призму мистецьких процесів, а також соціальних і культурних трансформацій. Над виданням працюють учасниці Дослідницької платформи PinchukArtCentre: Євгенія Буцикіна, Тетяна Жмурко, Олександра Михайленко, Мілена Хомченко, Катерина Цигикало, Оксана Чорноброва, Дарʼя Шевцова.