STILL JOY – FROM UKRAINE INTO THE WORLD @ ВЕНЕЦІЯ 2026

«Присвячується молоді всього світу II» та III – це два відео, зняті у 2019 та 2023 роках, у кардинально різні фази російсько-української війни. Спочатку обидва відео показують молодь, яка насолоджується танцем та самим життям у вирі рейву. Згодом камера фіксує обличчя людей у момент їхнього повернення до буденності за межами нічного клубу.

Сцени з двох відео майже нічим не відрізняються, втім контекст радикально змінює сприйняття зображеного. Війна з Росією станом на 2019 рік тривала п’ять років, її інтенсивність знижувалась, а відчуття загрози слабшало. Так, у першій роботі рейв постає як самодостатнє життя, яке може тривати декілька діб. Все решта –перебивка, підготовка до наступних вихідних. У другому відео рейв – це короткострокова втеча від реальності, яка обумовлена повномасштабною війною. Взаємна насолода рухом, музикою у світлі нічного клубу відчувається як сон або вистава, яка закінчується із настанням комендантської години. Танець тут – це святкування життя як такого.

Вдивляння у деталі та пошук межі між реальністю та мрією, буденністю та втечею пронизує роботу Хімея та Малащука. На противагу цьому в останній залі виставки, у роботі Нікіти Кадана, вечірка перетікає в оргію та стає тотальною. Задоволення, смерть та життя зливаються в єдине ціле.

Робота Сімоне Пост відкриває інший, казковий вимір дійсності, в якому з’являється місце для безпосередньої дитячої радості. Художниця оживляє старовинний інтер’єр палаццо, створюючи з цукерок копії люстр та об’єктів з усього будинку. У декоративні рами вона поміщає зображення із льодяників зі своєю родиною. Інсталяція, в якій поєднуються елементи домашнього затишку, історичний інтер’єр та безліч кольорових солодощів, перетворюється в свого роду марево. Це спогад про те, чого не було? Сон про неможливе? Чи, може, галюцинація?

За допомогою цукерок Пост надає антикварним предметам легкості, притаманній наївній радості дитинства. Водночас, цей матеріал, що так легко тане, вказує на крихкість та ілюзорність цього стану. Чи можлива така безтурботність у світі довкола?

У відео, створеному у 2017 році, Пьотр Армяновський запитує мешканців Маріуполя про їхнє життя там та сни, які б снилися місту.

Робота показує, як портове місто на півдні Донецької області пристосувалося до війни, що почалася ще у 2014 році. Сьогодні Маріуполь майже повністю знищений та знаходиться під російською окупацією.

Через голоси жителів Маріуполь виголошує свої мрії про чисті пляжі, зелені парки, гарні школи та поліклініки; розповідає про свою історію та людей з усіх куточків колишнього Радянського Союзу, які оселилися тут; описує море, як диво. Водночас, у словах містян звучить тривога щодо небезпеки у місті та складнощів із заробітками. Відео Армяновського капсулює меланхолійну атмосферу індустріального міста, що повне турбот про сьогодні, якого більше немає, та надій на майбутнє. Про що мріє Маріуполь зараз?

У роботі Деніела Тьорнера історія довготривалої праці витискається з об’єкта, як екстракт, та втілюється в олії. Лабораторна стільниця з Києво-Могилянської Академії, одного з найстаріших університетів Європи, несе в собі сліди наукових експериментів, рідин, дотиків крізь десятиліття. Вичавлюючи олію з неї, художник наче екстрагує життя та поміщає його у колбу. Робота підштовхує замислитися: чи можливо дістати історію з речей, подібно олії з насіння?

У відео Пьотра Армяновського, представленому поруч, спогади, як і мрії міста, передаються через розповіді людей. Втім, і в об’єктах зосереджена пам’ять. У роботі Тьорнера сам процес часто непомітної, але довготривалої праці отримує свою форму та стає видимим.

У роботі Катерини Лисовенко солдати та зорі розкривають свою спільність, єдність свого походження. Народжені з однієї матерії, земля та небо, космічні та людські тіла наче спостерігають один за одним крізь відстань та час. Солдати виділяються з тла поля, як його пульсуюча плоть.

Воїни зображені у тендітних, не героїзованих позах у момент відпочинку. Завдяки цьому можна розпізнати їхню людяність, на противагу образам, що монументалізують військових та роблять їх незламними. Вразливі, як і інші, вони захищають тіло землі.

Небо, яке накриває сцену, наче палає – вогонь із поля бою дістає до нього. Водночас зорі, що у ньому сяють, можливо, вже давно згасли. Адже ми спостерігаємо лише їхнє світло, яке досягає планети століттями. Чи бачать мить людського життя небесні тіла?

Зрештою, у них спільна історія.

Для роботи Refugees художниця збирає рослини, які вижили після російських обстрілів цивільної інфраструктури, з усієї України. Врятовані зі шкіл, бібліотек, лікарень, вони часто обгорілі чи ушкоджені вибухами. Кадирова вивозить ці живі організмі у безпечні місця та надає їм тимчасовий притулок на виставках. Так, вони продовжують жити, втім дорога та адаптація до нового середовища ніколи не буває легкою.

У такий спосіб проєкт перетворює музеї та виставкові майданчики на місця турботи, в яких з’являється місце для свідків війни. Чи знайдуть вони постійну домівку? Як довго триватимуть переміщення?

Інсталяція доповнюється фото вцілілих рослин на тлі їхніх зруйнованих домівок. Художниця обігрує класичні живописні натюрморти і сучасну фотографію, та увіковічнює історію “біженців” через їхні “портрети”.

Робота зображує дітей із різних куточків світу, які зустрічаються у спільній школі. Після повномасштабного вторгнення Катерина Лисовенко разом із дітьми переїхала до Відня, що став прихистком для багатьох біженців і мігрантів. У місті, сформованому множинністю ідентичностей, виникають нові зв’язки між людьми різних релігій, націй і культур. Водночас це середовище позначене напругою та мінливістю.
На полотні Лисовенко діти зображені в різному вбранні й із різним кольором шкіри, що підкреслює різницю їхнього соціального статусу та походження. Втім одяг, що вказує на персональне, ніби просвічується, відкриваючи схожість тілобудови та внутрішніх органів. Між пошуком спільного й проявленням відмінностей народжується новий спосіб співіснування.

Personal Accounts (a quiet rush), 2025

У проєкті “Personal Accounts (a quiet rush)” 11 жінок, квір- та трансгендерних людей з України поділились історіями пережитого насильства, травми та зцілення. Цикл, знятий у Києві, відрізняє те, що деякі героїні відео – військові. На відео показані паузи між словами, зітхання, жести – унікальні прояви життя кожної особистості. Самі розповіді не оприлюднюються, для того, щоб учасни_ці почувались безпечно та вільно, розповідаючи про вкрай особистий досвід.
Учасни_ці стикались з патріархальним насильством на фізичному, психологічному та системному рівнях у школі, сім’ї, церкві, на роботі, в армії та навіть у квір спільнотах. Водночас у цих висловлюваннях завжди звучить бажання бачити Україну, в якій є можливість любити вільно. Свобода та рівність людей із різними ідентичностями постають тут як цінності, за які варто боротися – нарівні з правом на національне самовизначення.
До кожного з відео учасни_ці також пропонують offerings – тексти  про свій шлях, практики проживання та відновлення, вірші, плейлисти, рецепти та художні роботи. Даруючи світу свій досвід, ці люди підносяться над травмами, яких вони зазнали. Вони зцілюються та пропонують шанс на зцілення іншим.

Робота Тасіти Дін If I Were in the Adlon – це 16 мм фільм про день із життя українського художника Бориса Михайлова та його дружини Віти Михайлової. Подружня пара проводить день у готелі «Адлон», розташованому у центрі Берліна. Чоловік та жінка жартують, позують один для одного на фото, розглядають вулицю з балкона, та, здається, продовжують речення один одного, часто зрозумілі лише їм. Так фільм схоплює особливий спільний спосіб життя, що утворюється у тривалому співіснуванні та співтворчості подружньої пари.

Важливими є місце та час знімання – у кадр як Михайлових, так і Дін потрапляють Бранденбурзькі ворота та сучасний інтер’єр готелю, якому більше 100 років. «Адлон» пройшов крізь різні періоди німецької історії: від кайзерівської, націонал-соціалістичної та у складі НДР – до сьогодні. Відбудований після пожежі під час капітуляції Німеччини, готель став культовим місцем, у якому Михайлови, що жили у Радянському Союзі, згодом Україні, а тепер у Німеччині, можуть відпочити. Так фільм фіксує особисту історію пари на тлі будівлі, що несе свій насичений символічний та політичний контекст.

Робота Janet Cardiff & George Bures Miller втілює пам’ять про матір Джанет, що розгортається крізь телефонні розмови з нею. Вони жили на відстані, тож телефон був важливим посередником їхнього спілкування. Так, піднявши слухавку, глядач чи радше слухач, може зануритись у інтимний світ, який склався між матір’ю та донькою.

Художниця, слухаючи записи дзвінків, розмірковує про те, як батьки впливають на життя своїх дітей через спілкування та навіть тілесну спадковість – і визначають його. Так робота може слугувати не тільки для збереження спогадів, а й для продовження розмови, що обірвалась.

У той же час дротові телефони, що сьогодні вийшли з ужитку, свідчать про швидкоплинний технологічний процес, та зникнення світу, яким він існував раніше. В збереженні та поверненні до життя з минулого з’являється ностальгія, що поєднує радість та переживання втрати водночас

«1532»

Робота Лесі Васильченко поєднує рухоме зображення та водяну скульптуру. Її назва щодня змінюється: 153X – це кількість днів, які найкращий друг художниці Юра втратив зі своєї молодості через війну. У цьому сенсі фонтан постає як монумент військовому досвіду та вкраденому часу, що вже не повернеться.

Зображення відсилає до картини Тетяни Яблонської «Юність» (1969), що була показана в рамках виставки This is Ukraine: Defending Freedom, організованої PinchukArtCentre у межах Венеційської Бієнале у 2022 році. В обох роботах фігура чоловіка перебуває у просторі, позбавленому чітких ознак місця й часу. Однак водойма у роботі Васильченко знаходиться позаду героя. Відео майже статичне, тоді як вода в інсталяції рухається. Так художниця передає відчуття часу, як його переживає військовий, що служить із 2022 року: ніби все зупинилося в точці початку вторгнення, але водночас час невпинно минає разом із молодістю, яку він віддає війні. Спостерігаючи інсталяцію, глядач фактично повторює позицію фігури у відео, утворюючи тривале віддзеркалення – те саме, але розтягнуте в часі через роки й дні.

Ще одним елементом є низькочастотна вібрація, яка поширюється простором через структуру фонтану, а також рух води, який під час відеофіксації роботи виглядає зворотним. У такий спосіб художниця вказує на нелінійність історії та на застигле для багатьох теперішнє, яке водночас вислизає від повного схоплення й фіксації у всій своїй складності. Будь-яка присутність глядача – людського чи технологічного – неминуче вносить власні аберації.

На другому поверсі палаццо Альваро Урбано поміщає паростки калини. Кущ виглядає настільки реалістично, що, здається, він справді проріс тут. Однак художник створює їх із металу, прискіпливо відтворюючи деталі. Калина – рослина, особливо символічна для України, її образ часто зустрічається в літературі, піснях, народному одязі, а ягоди використовуються для обрядів чи навіть у національній кухні. Опиняючись тут у вигляді скульптури вона несе цей символізм, та водночас оприявнює власну штучність.

Глядач не може відчути запах рослини, побачити, як дозрівають її ягоди, а згодом в’яне листя. Що таке радість у сучасному світі, де переживання природи у її повноті та мінливості часто недоступне?

У іншій роботі Урбано краплі дощу, що наче стікають вікнами, також застигли. Художник схоплює мить та продовжує її на все літо. Здається, завдяки цьому жесту сонячні дні за вікном стають ще яскравішими.

Робота художника та військовослужбовця Павла Ковача – це монумент надії. Кожен лавровий лист тут частково покритий латунню, а на його поверхні вигравійований номер справи зниклого безвісти солдата. Ламке сухе, наче опале, листя набуває довговічності – так крихкі скульптури схоплюють зникаючу присутність. Назва роботи відсилає до народної прикмети: якщо лаврове листя трапляється у супі – прийде добра звістка.

Лавр, що зазвичай супроводжував нагородження переможців, тут втілює очікування та тиху шану. Поле, що утворюється із сотень листків, – це пейзаж втрати, відкритий до переживання як горя, так і надії. У більшості таких випадків людина визнається загиблою, втім завжди існує шанс на інакшу розв’язку. Це очікування міститься у кожному листі, що разом з номером справи закарбовує і долю солдата.

Робота фіксує стан невизначеності між життям та смертю, надією та пам’яттю. Вони тут співіснують, як і у почуттях тих, хто чекає повідомлень про своїх близьких.

Робота Юрія Грузінова та Олексія Сая – це відео, створене із записів натільних камер бійців Головного управління розвідки України (ГУР МО), розвідників, які працюють на територіях, що перебувають під контролем ворога. Тут зібрані відео військових, що йдуть першими та стикаються із найбільшою небезпекою.

Камера, як продовження тіла, вловлює його прискорене дихання, кожен різкий рух та напружену ходу, що часом переходить у біг. Із цим контрастують моторошно тихі поля та ліси, що позбавлені людської присутності. Ці місця набули своєрідного спокою та водночас стали загрозою для кожного, хто туди ступить. Так, записи фіксують зіткнення темпоральностей: довкілля, що застигло, та людини, для якої час пришвидшився. Вступаючи у діалог з роботою Раяна Гандера у наступній залі, робота показує особливий плин часу життя, що в будь-який момент може обірватись.

Робота Каті Лесів I’m going home to eat mulberries from the tree – це відображення наміру повернутися до безпеки, насолоди та тепла. Плоди шовковиці втілюють фантазію, винесену ще з дитинства: художниця часто їла шовковицю прямо з дерева у батьківському саду. Це стало ритуалом: задоволення приходило після тривалого очікування дозрівання ягід. Так тіло стало вмістилищем наміру знову і знову відчути цей смак, а ще залізти на дерево та зірвати розпечені від сонця чи мокрі від дощу плоди.

Інтенція тут стає ключовою, адже саме вона зберігає тяглість між деревом, домом, матір’ю та донькою. Адже сезон смакування може відкластися на невизначений термін через війну, вимушене переселення та інші життєві та природні катаклізми. Водночас бажання, закріплене через досвід тривалого повторення, неможливо перервати.

Morus mater і morus moros, вигравійовані на мідних табличках, — це назви, якими художниця позначає значення, що для неї несе шовковиця. Материнська ягода: молочна, ніжна, широка — та ягода смерті, яка кровить та вислизає.

Робота, яка виникла із досвіду війни та переселення, показує, як пам’ять живе через тихий та інтимний зв’язок тіла із домом.

На фотографії Тасіти Дін зображена величезна сакура на піку цвітіння. Столітнє рожеве дерево виділяється на блідому фоні та захоплює собою всю увагу. Тільки потім стають помітні підпори, які тримають широке важке гілля. Так у Японії підтримують старі дерева, які, розростаючись, стають такими важкими, що падають під власною вагою. Час найбільшого розквіту супроводжується найбільшою вразливістю. Робота фіксує цей парадокс та показує як надійна система підтримки допомагає красі здійснитись.

Художниця, ретельно зафарбовуючи все, крім сакури, підкреслює тяглість допоміжної праці, завдяки якій прекрасне стає центром споглядання.

Робота “Радість” Алевтини Кахідзе – це тату салон, у якому кожен бажаючий може зробити собі татуювання-артроботу. Художниця намалювала ескізи, більшість з яких існують в обмеженому тиражі. Набиваючи тату, учасни_ця отримує сертифікат про отримання оригінального малюнку Кахідзе.

Серед ескізів – літери українського алфавіту; квітка, що проростає з каміння у кримському високогір’ї; напис “радість”; тихоходка, що виживає у будь-яких умовах. Вони символізують стійкість та можливість радіти навіть у найскладніших обставинах або ж перетворюють глядача на амбасадора української культури.

Татуювання – це спосіб закріпити щось важливе на своєму тілі; повідомлення для всього світу чи інтимний знак, зрозумілий лише самому собі. Інколи ж це просто розвага або бажання прикрасити себе. У будь-якому разі радість самовираження та інтерес до трансформації тіла тут супроводжуються болем та процесом загоєння. Втім, це ніяк не зменшує задоволення від результату: інколи незручності лише примножують його.

У фотосерії “Where Waters Meet” Джуліан Шар’єр фотографує оголених фридайверів, що занурюються у води мексиканських ценотів, тобто карстових провалів у глибині вапнякових печер. Прісна вода на глибині кількох десятків метрів стикається з шаром хемокліну, де її склад змінюється та з’являються сіркобактерії. Вони роблять воду непроглядною, наче туман чи молоко. Дайвери без спеціального обладнання та одягу поринають у таємничі глибини на одному диханні та наче розчиняються у них.

Це занурення стає зустріччю не лише з незнайомим середовищем, а й з невідомим власної психіки. У злитті тіла та стихії зникає кордон між людиною та зовнішнім світом, утворюється єдине ціле. Вода, охоплюючи тіло, стає материнською утробою. Втім, вона також несе загрозу у своїй незвіданості.

Робота, у якій зображене раніше недосліджене явище, підштовхує до запитання: де знаходяться межі людського пізнання? Водночас Шарієр фіксує людське тіло на піку своїх можливостей: у цьому “вільному польоті” воно демонструє майже надприродні сили, будучи гранично вразливим.

Для роботи “Відкритий світ” Ярема Малащук та Роман Хімей запросили хлопця здійснити дистанційну прогулянку рідним містом за допомогою робота-собаки. Ярослав покинув Запоріжжя, яке постійно обстрілюється росіянами, і нині живе у Польщі. На відео він опиняється у своїй напівзруйнованій школі, блукає набережною, розмовляє з місцевими, грає вдома з котом і спілкується з мамою –усе крізь оптику, голос і механіку робота.

Технологія, розроблена для військових цілей і виконання небезпечних завдань, тут стає способом частково повернутися до недоступного зараз дому.

Назва роботи “Відкритий світ” відсилає до жанру відеоігор, у яких гравець може майже без обмежень пересуватися віртуальним середовищем. За аналогією, робот-собака дає можливість вільно блукати реальною місцевістю. Втім, до якої міри можна відтворити тілесну присутність? Чи можливо доторкнутися або відчути запах дому на відстані? Робота, порушуючи ці питання, показує, як технології стають посередниками особистого досвіду.

Надувна чорна куля, що ледь вміщується у просторі кімнати, звертається до глядача із запитанням: “Can you measure time another way?”. Райан Гандер, працюючи з образами, пов’язаними з дитячим сприйняттям світу, надає форму на перший погляд наївним питанням. Втім, знайти на них відповідь виявляється непросто.

У контексті виставки Still Joy робота підкреслює відносність переживання часу – вдома та поодаль від нього, у загрозі та у безпеці, на війні та у мирному житті.

Чи можна передати суб’єктивне відчуття часу? Як він проживається у радості? Робота Гандера підштовхує до подальших роздумів.

Робота Than Para –  No land without us втілює останню мить єдності сотень людей, що втратили свій дім.

Читтагонзькі гірські райони –  прикордонний регіон Бангладеш, що постраждав від конфліктів, –  є домівкою для близько одинадцяти корінних етнічних спільнот, які живуть у цьому регіоні протягом століть. Мешканці регіону відрізняються від більшості бенгальско-мусульманського населення країни мовою, релігією та культурою. Так, держава апропріювала землі корінних мешканців для індустріальних проєктів та елітних курортів.

Рахман пропонує цим людям, які часто навіть не мають документів, що посвідчують особистість, залишити відбиток пальця на дзвіночках. У індуїстських та будистських храмах, такі дзвіночки використовують, щоб привернути увагу божеств до присутності віруючих. Than – це ім’я бога вірувань корінних мешканців. Так, інсталяція, яка може тихо звучати завдяки рухам повітря, стає покликом і мерехтливим ствердженням спільноти та її права на власну ідентичність та простір.

Водночас робота втілює монумент переміщеним особам по всьому світу. Чи обривається зв’язок людини з її домівкою після переселення? У роботі Рахман він триває.

Живописна робота Катерини Алійник – це спогад та фантазія про красу ночі, яка існує поза людським болем та втратами. Нині ніч в Україні стала часом небезпеки та обстрілів, а перебування на вулиці обмежене комендантською годиною. Для художниці рай – це місце, де можливий природний хід речей: вночі настає зосереджена тиша, де налякати може лише незрозуміле ворушіння в кущах чи літаюча миша.

Вибухове сяйво місяця, зелено-блакитне небо, вируюче життя у гущавині гілок, райдужні переливи створюють надлишкове зображення, подібне на марево.

Так в роботі втілюється фантазія про ніч, у якій все досягає свого максимуму. Темна пора доби тут набуває засліплюючої краси, що водночас приваблює та насторожує. Як уявити мирну ніч, перебуваючи у загрозі?

Аніматронна м’яка іграшка, що лежить на купі сміття, репрезентує художника. Він прокидається та починає свою промову з розповіді про те, як прислів’я та вислови супроводжували його друга з дитинства, допомагаючи йому у різних життєвих ситуаціях. Далі він міркує про тривоги, які супроводжують сучасних людей, й ділиться своїми рефлексіями про надію як дисципліну. Раптово проникливі, щирі та позбавлені пафосу слова, сказані іграшкою, нагадують про спільні для всіх питання та пошук відповідей. Взаєморозуміння інколи ближче, ніж здається.

Нова робота Janet Cardiff & George Bures Miller схоплює небо у відображеннях на воді. Відео зустрічаються у кількох просторах виставки та спонукають до сповільнення та споглядання. Спостереження за небом та водою – доступна кожному можливість переживати красу у повсякденному житті. Водночас у пришвидшеному темпі сучасного світу такі миті чистого споглядання стають особливими. Робота присвячується акту тихого замилування та водночас запрошує до нього.